Видатні українські мовознавці
Зачинателем нової української літературної мови став І.П. Котляревський, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Гргоривича Шевченка, який з непереврешною майстерністю розкрив красу і силу українського слова. Українське мовознавство збагачувалося і збагачується завдяки плідній діяльності українських науковців. Його розвиток можна поділити на три періоди:
І-ий період к.ХІХ ст. - 40-ві рр. ХХ ст. (П. Житецький, І. Огієнко, О. Потебня);
ІІ-ий період 40-ві рр. ХХ ст. - 60-ті рр. ХХ ст. (І. Огієнко, М. Жовтобрюх);
ІІІ-ий період (сучасний) 70-ті рр. - наш час (М. Плющ, Г. Удовиченко, С. Ярмоленко, Н. Клименко). Отже, серед великої кількості вітчизняних мовознавців я розглядатиму детальніше три постаті із трьох періодів відповідно: Павловла Гнатовича Житецького, Михайла Андрійовича Жовтобрюха і Івана Пилиповича Ющука.
Серед українських учених другої половини ХІХ ст. почесне місце належить Павлові Гнатовичу Житецькому, праці якого, присвячені зокрема історії української мови, не втратили своєї наукової значущості до наших днів.
Народився П.Житецький 4 січня 1837 р. у Кременчуці в сім'ї священика. Батько, Гнат Павлович, був людиною суворою, ригористичною, неговіркою. Ласку, тепло, підтримку і розраду хлопчик знаходив у спілкуванні з матір'ю. Ірина Мойсеївна, жінка проста і лагідна, знала чимало пісень, казок і приказок. Певно, саме вона прищепила синові любов до слова. Батько ж вважав, що нащадок служителів культу має обов'язково продовжити їхню справу.
Павло не дуже радів, коли в серпні 1847 р. віїжджав на навчання до Полтави. Там, у духовному училищі, протягом чотирьох років він пройшов нелегку школу життя. Нестатки, голод, холод, бійки, доноси були звичайними явищами в тогочасних бурсах. Павло не раз збирався втікати додому. Якось на різдвяні канікули він добився-таки до Кременчука. Мати зустріла зі сльозами, а батько добряче висік сина і відіслав назад до Полтави.
З вересня 1851 р. П.Житецький - студент Переяславської семінарії. Усі вчителі позитивно характеризують юнака: "способностей весьма хороших и прилежания усердного; поведения весьма честного; успехов очень хороших". Але п'ятнадцятирічний Житецький прагне виборсатися з тенет богословської схоластики, воліє радіти красі життя.
Збереглося кілька листів Житецького-батька за 1854 - 1855 рр. Ці листи - суворі, сухі, ділові, а часом і сварливі. У них проглядає головний батьків клопіт: звести кінці з кінцями. Глава великої родини (9 душ) з болем відриває кожен карбованець від свого скромного сімейного бюджету, аби надіслати семінаристові.
Узимку 1855 р. Гнат Павлович раптом помирає, і Павло залишається без будь-яких засобів до існування. Навчання в семінарії він завершив завдяки клопотанням батькового приятеля - священика Михайла Діамиловича: бідного семінариста перевели на казенний кошт. 1857 р. П.Житецького зарахували до Київської духовної академії. В академії він увійшов до таємного гуртка, став одним з огранізаторів студентського страйку та співавтором колективного "Прошенія", в якому були викладені ганебні факти з життя академії (той крик душі молодих киян-академістів побачив світ у журналі "Колокол").
З цих причин Житецького виключили з академії, але він одразу вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Одночасно почав викладати рідною мовою (за "Кобзарем" і "Букварем южнорусским" Шевченка) в недільних школах.
Певний вияв світогляду Житецького - стаття "Русский патриотизм", надрукована в "Основі" за березень 1862 р., де він не лише палко підтримав, а й розвинув думки М.Чернишевського про право існування, розвитку і збагачення української мови та літератури. Це право Житецькиї обстоював усе своє життя.
У травні 1862 р. він склав екзамени за два роки навчання. Попереду його чекали три літні місяці канікул. Для круглого сироти - прикра проблема. Проте молодість, захопленість прекрасними ідеалами і велике бажання пізнати життя трудових людей робили своє. У селянській одежині Павло разом із духовними побратимами (Тадеєм Рильським, Миколою Лисенком і Михайлом Старицьким) "пішов у народ". Подорожуючи Київщиною, Полтавщиною та Чернігівщиною, записував нарордні пісні та їх мелодії, живомовну лексику, прислів'я, приказки, примовки, повір'я й прикмети.
Улітку 1863 р. П.Житецький відвідав Полтаву та інші міста Лівобережжя. Але те літо було багате не тільки на мандри. У Кремкнчуці, гостюючи у своїх сестер, Павло ніби вперше зустрів знайому з минулих літ дівчину-сироту Варвару Демченко. В очах тихої і скромної дівчини студент побачив свою долю.
"От і кінець листу, кінець і моїй розмові з тобою. Прощавай, моє сонечко красне! Не заходь для мене ніколи! Засяй і зігрій мене, як сяяла і гріла до сього часу! Не заходь за хмари, а гарячим промінням прожени ті хмари! Нехай тебе Бог милує, а втіху і надію піддержує! Прощавай! Твій навіки Павло", - читаємо в одному з його київських послань до обраниці.
Світле, чисте й високе почуття дихає в кожному листовному рядку. Глибоке кохання, ніжну і ласкаву турботу про наречену, а потім дружину і матір чотирьох їхніх синів Павло Гнатович проніс через усі 46 років подружнього життя.
У лютому 1865 р. П.Житецький дістав призначення на посаду молодшого вчителя російської словесності Кам'янець-Подільської гімназії, де швидко почав вирізнятися серед своїх колег ерудицією, педагогічним тактом, закоханістю у слово, красномовством, а надто - лекторським хистом.
Як член Київської громади Павло Гнатович бере на свої плечі непосильну громадську ношу: організовує групу укладачів словника української мови і очолює її, згуртовує численних кореспондентів по Україні, які надсилають фольклорний і діалектичний матеріал. Нарівні з М.Драгомановим, В.Антоновичем, М.Лисенком, М.Старицьким, П.Чубинським бере участь у підготовці багатьох народознавчих видань. Учитель Житецький відомий також як один із засновників Колегії Павла Галагана, де й сам працював упродовж сімнадцяти років. Неймовірно багато встигав у той час учений. Змушений віддавати левову частку часу служінні в гімназії, маючи 36 уроків на тиждень, у 1872 - 1874 рр. він створює першу капітальну історико-лінгвістичну працю "Очерк звуковой истории малорусского наречия" (1877 р. Російська академія наук відзначила автора цієї праці Уваровською премією).
Глибоку і болючу душевну драму пережив Житецький, коли йому і кільком друзям-однодумцям у 1880 р. довелося залишити Київ. Житецький їде до Петербурга. Знову викладає у військових навчальних закладах, читає лекції з історії російської словесності в Академії генерального штабу і Петербурзькому університеті.
І все-таки 1882 р. П.Житецький повертається до Києва, де знову викладає в Колегії Павла Галагана і кадетському корпусі, а також співпрацює зі щойно заснованою з його провідною участю "Киевской стариной".
У черговій грунтовній праці "Очерк литературной истории малорусского наречия" (1889) П.Житецький велику увагу приділив дослідженню історії української літературної мови, переважно найскладнішого її періоду - ХVІІ-ХVІІІ ст. (ця праця також відзначена Уваровською премією). А 1893 р. окремою книжкою з'являється першорядна праця - "Мысли о народных малорусских думах", в якій учений розглядає унікальне явище української народнопоетичної творчості.
Роки виснажливої роботи і постійні удари долі даються взнаки. Організм П.Житецького не витримує: якось на уроці в колегії ученого вразив інсульт, унаслідок чого паралізувало праву частину тіла. Після інтенсивного лікування зміг ходити лише з ціпком, а тримати правицею перо годі було й думати. Учений став писати лівою і тільки олівцем.
Так були створені три підручники для навчальних закладів: "Теория сочинения с хрестоматией" (1895), "Теория поэзии" (1898) та "Очерки из истории поэзии" (1898). Вони перевидавалися по сім-вісім разів, а в 1902 р. були удостоєні премії Петра Великого.
Обрання вченого членом-кореспондентом Російської академії додало нової снаги. П.Житецький з насолодою розпочав нову наукову працю "Энеида" Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы ХVІІІ в." (1900). Ця праця - вияв сили духу її творця, що переміг фізичну неміч великою любов'ю до науки.
На схилі літ подружжя Житецьких спіткало страшне горе: померли молодші сини Богдан і Тарас. Тільки невтомна праця допомогла вченому подолати ці тяжкі випробування. "Читаю і пишу не менее 10 часов в день. Так протекает день за днем, неделя за неделей в изнурительной борьбе с собою", - пише він найстаршому сину Гнатові.
У день, коли П.Житецькому виповнюється 71 рік, надійшов лист із проханням написати нарис істоії української літературної мови для "Енциклопедії слов'янознавства", на що вчений відповів: "В письме Вашем я снова услышал призыв к свету и жизни от тьмы и сени смертной. Но самые лета мои показывают, что я уже не работник. Сил у меня нет бороться с моими болезнями. Но Боже мой! Как бы я хотел исполнить труд, Вами предлагаемый! Ведь это значило бы подвести итог всей моей умственной жизни, которая вся посвящена была разработке моего родного языка и защите его прав на литературное развитие".
У помічники вченому запропонували О.Богумила. Нарис П.Житецький написав, але з невідомих причин він не потрапив до енциклопедії (під іменами Богумила і Житецького побачив світ 1914 р. українською мовою у журналі "Україна").
У травні 1909 р. Павла Гнатовича вразив другий інсульт, унаслідок чого він повністю знерухомів. Проте тяжкохворий П.Житецький з інтересом слухав розповіді гостей і рідних, цікавився новинами громадського життя та жваво обговорював їх. Диктувати свої думки вже не міг - швидко стомлювався. Так минуло майже два роки, протягом яких вірна дружина Варвара Семенівна не відходила від його ліжка.
Уночі 18 березня 1911 р. Павло Гнтович відійшов у небуття. Похорон ученого відбувся 20 березня. Із квартири труну було перенесено до Вознесенської церкви, де відправили панахиду, а потім - до Колегії Павла Галагана. Поховали П.Житецького на Байковому кладовищі в Києві.
Колишні вихованці колегії зібрали кошти на пам'ятник учителеві, який і встановили 1912 р. Він стоїть і понині.
Бібліотеку вченого - понад три тисячі томів - Варвара Семенівна, за чоловіковим заповітом, передала Українському науковому товариству в Києві. Після революції книги увійшли до фонду Всенародної бібліотеки України (тепер - Національна бібліотека України ім. В.Вернадського).
Академік В.Ягич у праці з історії слов'янського мовознавства подає яскраву характеристику наукової діяльності П.Житецького, ставлячи його на друге місце після О.О. Потебні серед українських мовознавців.
Опублікована наукова спадщина Житецького кількісно невелика: близько 30 праць. Одначе саме якісна сторона того доробку - новизна тематики, обсяг охопленого аналізом фактичного матеріалу в широких хронологічних межах, чимала низка науково виважених прогресивних ідей і концепцій дає підстави говорити про вченого як про одного з основоположників української філологічної науки.
Талант Житецького-педагога виявляється не стільки в лекторській майстерності і красномовстві, скільки в незвичайній закоханості в слово, широкій ерудиції, а найбільше - у вмінні виявляти все те естетично високе й соціально прогресивне, що несе в собі мистецтво слова для поступу людства.
Не переставав він працювати і по смерті своїй. Не перестали діяти його праці, ідеї і концепції, його учні. Повчальними й дорогими лишаються для нас кращі риси особистості Павла Гнатовича Житецького. Це вірне служіння народу і розбудові його духовного потенціалу, жертовна відданість науці, працьовитість і цілеспрямованість, справжній патріотизм, сила духу в протистоянні життєвим незгодам. Це і всепоглинаюча любов до слова, і краса інтимних почуттів, і вміння не розхлюпати в сірий пил життєвої буденщини духовних святощів.
Вивчення наукової спадщини Павла Гнатовича Житецького - філолога-гуманіста, який присвятив своє життя справі служіння своєму народові, розвиткові його науки і культури, - використання з неї всього, що витримало перевірку часом і становить гордість вітчизняної науки, є завданням сучасного українського мовознавства.
Ось чому ми й сьогодні вивчаємо його, видаємо його праці, вшановуємо його пам'ять.
Наукова спадщина П.Житецького, видатного філолога, палко закоханого у свою справу, назавжди увійшла до духовної скарбниці українського народу.
Нещодавно виповнилося 100 років від дня народження видатного українського лінгвіста ХХ століття - унікального гуманітарія - енциклопедиста україніки і славістики, педагога - лінгводидакта і методиста, автора підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій, лауреата академічної премії імені Івана Франка, українського інтелігента за інтелектом і станом душі - Михайла Андрійовича Жовтобрюха. Для сотень тисяч українських педагогів, викладачів і науковців, які вчилися у Михайла Андрійовича, працювали під його керівництвом чи поряд з ним, 17 листопада 2005 року є урочистою датою нашої пам'яті про цю світлу людину та днем вдячності їй за таку велику спадщину: 317 наукових праць, 25 докторів і кандидатів наук, 94 опонентські виступи і неміряно-нелічено наукових доповідей та щоденних консультацій, у яких Михайло Андрійович не відмовляв ніколи і нікому. Він мав особливий талант поєднувати високу лінгвістичну науку з щоденними потребами національної освіти і виховання, бути доступним як для академіка, так і для вчителя, студента, учня. Сторічний ювілей Михайла Андрійовича Жовтобрюха став і сповідальним звітом українських філологів та педагогів про стан української мови і української національної освіти, про рівень філологічної науки в сучасній, уже незалежній Українській державі.
М.А. Жовтобрюх народився 17 листопада 1905 р. в селі Ручки Гадяцького району Полтавської області. Все життя зберігав особливий пієтет до своїх батьків - селян і до рідного краю, з яким пов'язана й доля славного роду Драгоманових, Олени Пчілки, Лесі Українки. Початкову освіту здобув у рідному селі, потім навчався у вищепочатковій школі в м. Комишні Миргородського р-ну, закінчив педагогічний технікум у Гадячі у році. З 18 років почав учителювати у початковій школі у селі Попівщина Роменського р-ну Сумської області, потім працював у Харцизьку Донецької області. Мріяв про філологічну освіту і в 1926 р. вступив до Дніпропетровського інституту народної освіти. У 1929 р. закінчує мовно-літературне відділення, одержує кваліфікацію вчителя української мови і літератури у вищих і середніх навчальних закладах. З 1937 року і до кінця життя М.А. Жовтобрюх був міцно пов'язаний то трудовою діяльністю, то науковим керівництвом, науково-педагогічним впливом з Київським педагогічним інститутом ім. М.Горького (нині Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова).
М.А. Жовтобрюх мав надзвичайну освіченість, кожну мовну проблему чи явище розглядав концептуально, в контексті здобутків різних наукових шкіл і новітніх ідей.
З 1959 року М.А. Жовтобрюх почав працювати в Інституті мовознавства імені О.О. Потебні, де й з'явилися його найвагоміші наукові праці. Серед них підручники "Курс сучасної української літературної мови" (4 видання), "Порівняльна граматика української і російської мов", "Історична граматика української мови" та багато інших. Головне він висловив так: " .мене завжди хвилювало те, що людина візьме для себе із моїх праць, як прислужаться вони їй, як вплинуть на її становлення як людини. Наука твориться для людей. Творити її непросто, оволодівати нею також нелегко". Михайло Андрійович сам сумлінно вчився все життя і інших чесно навчав. А ще: "Головне, щоб учитель міг мислити, мислити науково, мав глибокі знання, був ініціативним, умів збагачувати свої знання, аналізувати мовні факти нашої дійсності й правильно на них реагувати. Такі вчителі в нас є, на жаль, не всі". Це ж голос ученого сьогодні.
Список друкованих праць (а для тих, хто знав Михайла Андрійовича особисто, працював поряд з ним чи під його керівництвом) і його конкретна діяльність свідчать, що наукові інтереси доктора філологічних наук, професора М.А. Жовтобрюха були надзвичайно широкими: від першої газетної публікації "За високу грамотність студентів" у 1935 р. у Запоріжжі - до останніх статей про проблеми історії української мови в працях І. Огієнка, університетські лекції з лінгвістичних наук і ретроспективний огляд "Система частин мови в українській лінгвістичній традиції" у журналі "Мовознавство" (1993 р.). Уже в 30-х р. Михайло Андрійович брав участь у всіх мовознавчих конференціях в Україні, пізніше - в Москві, Ленінграді, Томську, Свердловську, Рязані. Він учасник багатьох міжнародних конгресів славіста (Москва, Прага, Варшава, Варна, Київ).
Серед друкованих праць з історії української літературної мови особливе місце займає книга М.А. Жовтобрюха "Мова української преси (до середини дев'ностих років ХІХ ст.)" (1963). Це монографія з докторської дисертації, яка одержала високу наукову оцінку в шести рецензіях. Продовження наукового дослідження знайшло висвітлення у праці "Мова української періодичної преси". Немає потреби доводити, що ця книжка була першою науковою прцею про мову української преси.
Першою проблемою, з якою стикнувся дослідник, стали критерії визначення належності давніх періодичних видань до української преси - територіальний і мовний. Вони не завжди збігаються. Так, історію української преси можна починати від львівського тижневика польською мовою "Kurjer Lwowski" 1749 року та газети французькою мовою "Gazette de Feopol" 1776 року.
Важливим і природним для національної преси є мовний критерій: видання мовою своєї держави і свого народу". Але історія українського народу, його мови й культури така, що виходом з бездержавності була українська преса російською, німецькою, французькою, угорською, румунською мовами. На жаль, і сьогодні, на сімнадцятому році вже державного життя українського народу, більшість його преси виходить мовою не його держави, а сусідньої - російської. Наступний критерій, на думку М.А. Жовтобрюха, - місце і функції преси у суспільному житті: "Преса не може існувати, якщо вона найтісніше не зв'язана з народом, з його життям, культурою, з його суспільними групами і класами та політичною боротьбою, що точиться між ними. Крім того, вона має бути доступна змістом і мовою тим, для кого призначається. Звідси випливає, що історіяю української преси можна починати лише з тих періодичних видань, які тематично, змістом були зв'язані з Україною, призначалися для українського народу, висвітлювали його життя й боротьбу, відбивали інтереси його соціальних груп і друкувалися мовою, зрозумілою для тих українських читачів, що їм вони адресувалися".
У роботі "Мова української преси" відображено майже всі ідеї і тенденції, явища, події і факти, що характеризували період ХХ століття в історій української літературної мови. А це був справді знаковий період для долі не тільки нової літературної форми мови, а й усієї української мови та загалом тогочасного українського культурного життя. На початок ХІХ століття майже вийшла з ужитку давня книжна українська літературна мова, нова літературна мова, формування якої виразно започаткувалося ще в період Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, а інтенсифікувалося з виходом "Енеїди" Івана Котляревського, ще була слабкою і стилістично мало диференційованою. Вона потребувала розвитку, збагачення і одночасного унормування лексичного складу, виробленя вимовних, орфографічних, лексичних і граматичних норм, графічної і правописної системи.
Рівночасно з розвитком і унормуванням нової літературної мови на народнорозмовній основі поставало питання про потребу і можливості появи преси українською мовою.
Для Михайла Андрійовича Жовтобрюха характерною рисою була надзвичайна сумлінність, правдивість і достовірність. Кожна публікація в українських пресових виданнях або російських, польських, німецьких, румунських чи угорських, що стосувалися української мови, а тим більше її визнання, історичного розвитку, функціонування, ним особисто знаходилася, опрацьовувалася в першоджерелі з педантичною повнотою і точністю в науковому і суспільно-культурному контексті: хто автор, повні дані, хто видавець, про що, де, коли, чому, яка реакція, оцінка, резонанс, вплив на перспективу розвитку української літературної мови.
У мовну дискусію з російськими шовіністами на захист української мови виступив зі статтею "Взгляд на памятники украинской народной словесности" у Вчених записках імператорського Московського університету російський філолог професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський. Він писав, що українська мова - "одна з найбагатіших мов слов'янських, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що мовя ця, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними, щодо гнучкості й багатства синтаксичного - це мова поетична, музикальна, живописна".
Але у 20-40-ві роки ХІХ століття, коли народжувалася нова українська література і з нею активізувалися процеси формування української літературної національної мови на народно-розмовній основі, акцентувалося дещо інше питання: чи постане з цієї емоційної, мелодійної народної розмовної мови літературна мова, чи впокорить вона говіркову стихію, витворивши норми, і стане мовою нової національної літератури, чи зникне безслідно. На це питання І.Срезневський відповів так: "Яка б доля не чекала її, що б не робили з нею легковажність і випадок, вона не зникне, і якби навіть не мала надію на славу літературну, вона залишить своі пісні і думи . Якби вона не мала надію на славу літературну, - сказав я, - але вона має й цю надію, хоч і малу, хоч ще в зародку, але має. І чому це глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський, багатий фантазією Артемовський, завжди грайливий, завжди захоплюючий Основ'яненко і ще декілька інших, що потішили нас обіцянками і надіями дочекатися від них чогось гідного України, - чому повинні вони залишатися одні ."
М.А. Жовтобрюх у "Мові української преси" проаналізував паралельно у часових зрізах і становище української мови та стан розвитку нової літературної мови, і преси на західних українських землях, де україномовна ситуаці також була складною через українську бездержавність, але дещо іншою.
У 2004 році виповнилося 70 років від дня народження відомого українського вченого - мовознавця, літературознавця, фольклориста, перекладача, педагога, культурно-громадського діяча Івана Пилиповича Ющука. Він - кандидат філологічних наук, професор, заслужений діяч науки І техніки України, член Національної спілки письменників, завідувач кафедри слов'янської філології Київського міжнародного університету, член Центрального правління Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т.Шевченка та Товариства "Україна - Сербія". Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ст. (1998).
Ресурс: https://sites.google.com/site/bagataukraienskamova/home/vidatni-ukraienski-movoznavci